Творці українського шкільництва у повоєнній Польщі ХХ ст.

Анотація

Метою статті є окреслення основних досягнень культурно-просвітницьких діячів українського походження, що брали участь у створенні мережі навчальних, освітньо-культурних центрів для дітей з українських родин. В умовах полікультурного простору шкільництво розглядається як основа збереження духовності української спільноти, яка виявилася національною меншиною у Польщі у другій половині ХХ ст. Поступовість та складність процесу розгортання мережі українських шкіл пояснюється конкретним історичним тлом – соціально-політичними реаліями повоєнної Польщі, у яких через юридичну неврегульованість статусу української меншини вона опинилася під загрозою репресій. За допомогою конкретно-пошукових, біографічних методів проаналізовано заслуги низки педагогів та вчених, членів осередків української громади у поетапному розширенні можливостей навчання рідною мовою у поєднанні з роботою в освітньо-культурних організаціях. Якісно новий етап співвідноситься з визнанням представників українського етносу як національної меншини та створенням Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Аналіз діяльності таких діячів, як О. Колянчук, М. Козак, М. Трухан, М. Шумада, розширює актуальне питання персоналістичного складника педагогіки. Здобувши належний освітній рівень, ставши знаними науковцями та виконуючи статутні засади УСКТ, вони сприяли переходу навчання дітей з українських сімей від так званих «пунктів» до українських шкіл у Польщі. Особливу увагу приділено польському вченому українського походження Ярославу Грицковяну, засновнику Українського вчительського товариствa. Різнобічна діяльність найсвідомішої частини спільноти українців розглядається як основа набуття українським шкільництвом у Польщі системного характеру, що сприяє збереженню національної ідентичності у полікультурному середовищі.